ОСТАННЫЙ БІЙ КОЗАКА ВІКТОРА ГОЛОГО

Розповідь про останній бій нашого побратима Віктора Голого - його ім'я в публікації не назване, але це саме його останній бій.
24 квітня 2015 року ми відкриваємо пам'ятник в рідному селі Віктора на могилі. Слава героям!

Знамянка РО ВО "Свобода"

Цей вояк 42-го батальону - Володимир Крутолевич - розповідає саме про той бій, в якому загинув наш побратим - заступник голови Знам'янської районної організації ВО "Свобода" Віктор Голий.

Володимир Крутолевіч. Фото: автора

39-річний Володимир лежить у відділенні травматології дніпропетровської лікарні ім. Мечникова. Ніяковіє від уваги до своєї "персони", намагається замаскувати це жартами, але очі не сховаєш. А вони у солдата не просто сумні, а якісь "нетутешні", - передає " Комсомольська правда в Україні ".



Накрив собою Лешку і врятував від міни

- Нарешті усміхнувся! Значить, на поправку йдеш. А то ходив, як хмара, - підбадьорив бійця заввідділенням Іван Жердєв, зайшовши на огляд. Трошки розслабившись, Володимир наливає нам чаю і, зітхнувши, починає розповідати.- Навесні в званні рядового мене призвали в 42-й територіальний батальйон.Він формувався в Кіровограді, на базі окремого десантного окремого батальйону. Після учебки відправили до Краматорська. Ми там в аеропорту стояли, супроводжували вантажі, охороняли територію. Фатальний для мене вантаж я повинен був супроводжувати в Дебальцеве 28 серпня. На блокпосту колону розгорнули в бік Станиці Луганській. По дорозі бойовики взяли солдатів в кільце і почали обстріл.

- Нас було чоловік 30, але розвідка відразу втекла і кинула нас, - темніє особою солдатів. - Водія "зняв" снайпер, і нас в екіпажі залишилося п'ятеро. На машині стояла зенітна установка. Ми почали стріляти, правда, наосліп, адже противника не було видно. Потім командир відділення побіг в один бік, а ми вчотирьох - в іншу. Крайньої вразило осколками, і він упав. Наступним поранило мене. Переді мною біг молодий хлопчина, Лешка - в сини мені годиться. Я почув свист летить міни і повалив Льошу на землю, накривши собою. Осколком мені вибило око, зате на хлопцеві не залишилося ні подряпини. Вберіг. Володю відвезли під конвоєм в лікарню, прооперували.

- Медсестра, після того, як я прийшов у свідомість, теж сказала, що на мені всю ніч світився хрестик, - продовжує солдатів. - Через тиждень мене доставили в якійсь їх штаб. Там вже були мої товариші, Гена і Льоша. Нас почали бити. Були цілеспрямовано по пораненим місцях, мені проткнули ножем руку. Якось заявився до нас п'яний ополченець з дівчиною, забрали з собою Гену. Пізніше я дізнався, що його розстріляли. "Триразове харчування" - понеділок, четвер та неділю - Наприкінці вересня Лешку приїхала забрала мати - вже не знаю, як їй вдалося. А я домігся, щоб мене оглянув лікар, - зітхає боєць. - Потім перевели в підвал контррозвідки. Ось там-то і почалася сама жесть - "курортні будні". Спав я на застеленому картонкою бетонній підлозі в темній одиночній камері. Повзав, бо ходити не міг. Холодно було так, що хотілося вити. У мене було "триразове харчування": годували в понеділок, четвер і неділю. Кожен день приходили п'ять "масажистів" і робили "тайський масаж" кулаками.Змушували написати зізнання, що я лейтенант контррозвідки, хоча я звичайний рядовий. Якби я таке написав, мене б розстріляли відразу ж. За відмову поклали на край столу руку і зламали. Досі дивуюся, звідки у ополченців стільки жорстокості і ненависті. Звільнитися з пекла солдату допоміг журналіст одного з київських телеканалів. Як - військова таємниця, але цій людині, каже Володимир, він повік буде вдячний. 2 грудня пораненого бійця привезли до Дніпропетровська. Син загадав, щоб тато повернувся додому до Нового року Тепер Володимир мріє повернутися на залізницю, де працював до війни машиністом вантажних локомотивів. Там же і свою любов знайшов - у місті Верховцево чотири роки тому. - Дивлюся, до вокзалу йде гарна дівчина і тягне непідйомні сумки, - пожвавлюється наш співрозмовник. - Я допоміг їй і попросив телефончик. Вона відмовила. Тоді я залишив їй свій номер, і через кілька днів вона зателефонувала. Так почався наш роман. Зараз ми разом виховуємо Лідін семирічного сина.

Обраниця бійця, 38-річна Лідія Хоменко щодня приїжджає до улюбленого в лікарню. Каже, що Володя - прекрасний батько і її опора. У сина, хай і приймальному, душі не чує, і хлопчик до нього тягнеться. Навіть загадав, щоб до Нового року тато повернувся додому.