«Предки арійців жили у Подніпров’ї... Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра. В літописах згадується слово «останці». Це ті, хто залишився жити (на берегах Дніпра), хоча племена вирушили до Індії. Мій заклик до українців: займіться вивченням санскриту (яким написана індоарійська «Рігведа»), за мовними ознаками знайдіть серед своїх племен «останців» — і відновіть зв’язок часів...» (Б.Рибаков, академік. Цитата з передмови до книги М.Кікешева «Заклик до слов’ян»)
У 50-ті роки XX століття болгарський мовознавець В. Георгієв звузив круг прабатьківщини аріїв до пониззя Дніпра. Це знайшло підтвердження в серії статей російського мовознавця О. Н. Трубачова «Іndоаrіса в Північному причорномор'ї» (1975-1981), які в 1999р. були опубліковані окремою книгою.
Артур Кемп у книзі «Біла раса: марш титанів», Дж.Гінкс та Л.Вуллі у книзі «Історія створення культури і проявлення науки», Ґеорг Біббі у книзі «Чотири тисячі років тому» подають карти розселення білої раси (аріїв): з Наддніпрянщини по всій Євразії.
«Веди – найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Арії принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа країни аріїв» (С.Радгакрішнан, президент Індії, історик).
«У Ведах немає згадки про банани, оливки, пальми, пустелі, мавп, верблюдів, жирафів, а є згадки про ос, лососів, рисей, оленів, ведмедів, вовків, бджіл. Тобто, про весь той світ, що належить просторові на захід від Уралу і на північ від Чорного моря» (Креґем Кларк, Стюарт Піґґот, англійські дослідники Вед).
«Арійська група походить із широких просторів Дунаю, Дніпра та Дону»(Джавахарнал Неру, прем’єр-міністр Індії).
«Учені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індо-європейців» (Герберт Дж. Мюллер, історик. Цитата з книги «Воля у стародавньому світі»).
«Арії вийшли з території України» (Джан Бовле, історик. Цитата з книги «Людина у віках»).
«Материнською землею індо-європейських народів є простори на північ від Чорного моря» (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги «Іран»)
«Україна більш, ніж інші країни Європи та Азії може претендувати бути землею аріїв» (М.Маюмдар, віце-президент Декка університету (Індія), один з найвизначніших дослідників стародавнього світу. Цитата з книги «Історія і культура індійського народу»)
«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі... Можу сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв» (Арвінд Аллок, директор інституту охорони національних пам’яток Індії)
«У степах Східної Європи і започаткувалася більше, ніж 5000 років тому індоєвропейська мова, її діалекти роз’єдналися на мови, які поширили багато народів світу» (А.Діамонт, мовознавець. Цитата з книги «Історія та оригінальність мови»).
"Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т. зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських” (Міхал Красуцький, мовознавець. Цитата з книги «Древність української мови»).
«Санскритська мова є європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули арії з України» (Р. Латґем, дослідник санскриту. Цитата з книги «Етнологія Європи»).
Славнозвісний керносівський ідол, кам'яна статуя епохи мідної доби, III тис. до Р. Х.
Знайдений в 1973 році у с. Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області.
Зберігається у Дніпропетровському історичному музеї.
Існують припущення вчених, що Керносівський ідол може слугувати ілюстрацією до "Рігведи". Що таке "Рігведа" ? Це зібрання індійських стародавніх міфів про створення світу, а наш ідол, на думку дослідників, втілює собою жерця - брахмана, який виконує молитву під час жертвоприношень. Нагадує Керносівський ідол і про Пурушу, першого сотвореного Богом чоловіка, з якого за міфом творець створив Всесвіт та людей, поділивши їх на варни. Тому що ідол не просто зображає людину, а є образом моделі Всесвіту, мікро- та макрокосмосу: голова Пуруші йде в небо, а ноги – в земні надра.
Працівникам січеславського історичного музею імені Дмитра Яворницького неодноразово доводилось зустрічати іноземні делегації відвідувачів, однак, щоразу після відвідин індусів працівники закладу залищаються здивованими. Коли вони бачать кам’яного ідола з Керносівки, що зберігається в музеї серед інших подібних експонатів, то почанають падати на коліна, плакати, радіти і молитися до нього. Присутні перекладачі пояснювали працівникам музею, що індуси між собою говорять, що цей ідол - давньоарійське божество і що воно ще раз підтвердило їхню думку, що арії прийшли в Індію з території України. Індуси довго щиро раділи, обнімали українців, що їх супроводжували, називали їх своїми братами... Читати>>
Жодна мова не оповита таким серпанком загадковості й пошани, як санскрит. Його називають прамовою людства, священною мовою, мовою богів. І це при тому, що до 1762 року вчені Європи й гадки не мали про існування такої мови. Лише починаючи з цього року, коли британці загарбали Індію, до вчених світу почали надходити відомості про санскрит як мову священних книг, а отже, як найбільш давню літературну мову планети.
Хоча в мовознавчих колах активно пропагувалася ідея єдиної прамови для всіх європейських мов, однак на таке високе місце здогадувалися ставити хіба що тільки грецьку та латинську мови. Однак ні одна, ні інша не витримує жодних спільно-загально-прамовних випробувань. А романо-германські мови, як в значній мірі похідні від тих же грецької та латинської, відповідно, не могли розглядатися в ролі спільної індо-європейської прамови.
Слід зауважити, що Західною Європою, починаючи з епохи Просвітництва ігнорувалися будь-які східноєвропейські (слов’янські) чинники в науці. А томуніхто і не збирався досліджувати мови слов’янських народів, які на той час втратили державність і були колоніями то Європейських держав, то азійських Росії і Туреччини.
Довгий час вважалося, що спільна прамова давно зникла, її носії або вимерли, або були асимільовані, а самої мови, як такої, немає ні в реліктових діалектах, ні в жодних записах.
Власне санскрит став справжнісінькою знахідкою для Європи, значення якої, втім, і до сьогодні Європа не збагнула. Однозначно можна стверджувати, що санскрит значно давніший і від грецької, і від латинської мов. Він узагалі багатьма вченими розглядається як найдревніша з усіх мов світу (у всякому разі з тих, які розвинулись до письмової фіксації).
У цьому контексті цікавим є той факт, що у санскриті - більше тисячі українських слів, вживаних і донині. Крім того, вивчення давньоукраїнської мови дозволило французу Ж.Шампольйону у 1822 році прочитати єгипетське письмо і відкрити культуру Стародавнього Єгипту. У 1975 р. болгарин-поліглот Джон Стойко розшифрував рукопис "Листи до ока Божого" - памятку української мови VII-VI ст. до Христа і на основі української мови розшифрував письмена етрусків. Тобто, круг довкола спільної прамови звужується. В якій ж парадигмі слід розглядати українську мову і санскрит?
Говорячи про поширення якоїсь напівміфічної індоєвропейської прамови і маючи на увазі, що її існування – це об’єктивна реальність (мова йде не про реальність злиття чогось європейського з чимось індійським, а існування власне однієї мови, на основі якої сформувалися так звані індо-європейські мови), слід зауважити, що поширення мови на великі простори можливе тільки завдяки або військовій, або культурній (або і одній і другій) експансії більш розвиненого народу (здатного на момент експансії створити цивілізацію) на народи менш розвинені. У недавній історії є чимало таких прикладів: поширення англійської мови завдяки силі та культурному розвитку спершу Британської імперії, потім США; поширення іспанської, французької мов – завдяки Іспанській та Французькій колоніальним державам; латинської мови – завдяки Римській імперії; грецької мови – завдяки імперії Олександра Македонського, Візантійській імперії; китайської мови – завдяки Піднебесній імперії, тощо.
Отож, на період поширення спільної індоєвропейської мови (приблизно 5 тисячоліття до н.е.) єдиною розвиненою цивілізацією на теренах від Тибету до Британії, була Аратта (таку назву подають шумери), відома світові, ймовірно, як Трипільська культура, територію котрої згодом зайняла Скитія. Звідси цілком логічно припустити, що витоки спільної «індоєвропейської мови-основи» є сучасна територія України. Саме звідси і походить санскрит. А те, що він так добре зберігся, пояснюється дуже просто: автентичне населення ПраУкраїни, яке принесло з собою імовірніше не так санскрит, як протосанскрит, який прийнято називати «сансар», відносно швидко було асимільоване тубільцями і влилося в індійський етнотворчий казан.
Мапа розселення індоєвропейців в світі.Корінні, ранні індоєвропейці позначені жовтим кольором в центрі сучасної України.
Те, що ми сьогодні називаємо «санскрит», це (знову ж таки, якщо вірити офіційній науці) остаточно складена у 5 столітті до н.е. мова брахманів (рахманів), яка за останні дві з половиною тисячі років практично не зазнала змін (окрім деяких фонетичних), оскільки не була у широкому вжитку, а зберігалася як священна мова (якщо Ви згадаєте про Паніні, то він тільки написав найдавнішу в світі працю з мовознавства “Астадхейєї” (Panini, Astadhayayi ), яка вважається кульмінацією ранніх досліджень у фонології та граматиці. Тобто, Паніні був першим ученим, який зайнявся питаннями мовознавства і, звісно, на базі найближчої йому мови: санскриту). Щоправда російська індологія схильна вважати, що санскрит розвивався у лексичному плані, тобто ставав дедалі більш штучним, розвиваючись у відриві від мовлення. Це дало підстави вважати санскрит штучною мовою (?).
Індійський Брахман і український Мамай
Особливо цінною є найбільш характерна риса санскриту: священність.Санскрит – це мова Богів. У жодному випадку не дозволялося вживати лайливі слова у санскриті. Порівняйте з мовною традицією українців:українська мова чи не єдина мова світу (окрім санскриту, звісно), в якій немає жодного інвективу (матюків). З давніх-давен в Україні засуджували лайку, а хто вживав погані слова, відразу підлягав осуду.
Що саме з ПраУкраїни прийшов санскрит на територію сучасної Індії, доводить, зокрема, Оскар Менгин, професор палеонтології Віденського університету, який ствержує, що «трипільська культура — це передусім українська культура». Австралійський професор Гордон Чайлд, який є одним з найбільших авторитетів у ділянці давньої історії, називає людей трипільської культури «ukrainian villagers» (українські селяни). Подібно висловилися також і українські науковці Щербаківський, Пастернак, Хвойка, Грушевський та інші.
Якщо, на думку науковців, в Україні в давнину існувала висока культура та народилася прамова європейських народів, то який же народ міг створити цю культуру? Цілком певно, що це був не китайський, єврейський чи арабський народ, а також і не дравідо-індуський, назви якого ще не було в ту добу і територію якого було згодом підкорено нашими індами-сіндами з Причорномор'я, котрі й дали Індії назву (так само як і назву Ірана — від слова «арії»). Це був наш, праукраїнський народ.
Як бачимо на карті, частково тут територія нинішньої України виступає як Скитія-Сіндика (Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. - М:: Наука. 1999.)
Про нашу праісторію найширше стверджується такими науковцями, як уже згадуваний С.Пігот у своїй праці «The Dawn of Civilisation», Герберт Г. Веллс у «The outline of History», А.Л.Бешем у «The Wander that was India», та в енциклопедіях: «The new International Encyclopedia», «Encyclopedia Americana». Автохтонну українську спадкоємність від найдавніших часів трипільської доби і той незаперечний факт, що Україна є колискою народів Європи, підтверджує також і російський науковець Ростовцев — професор Московського, Оксфордського та Єльського університетів. Після своїх дослідів «трипільської культури», яка існувала в Україні близько семи тисяч років тому, він зробив такі висновки: «Трипільська культура зі своїми матеріальними та моральними прикметами цілком заслуговує на назву української культури, у всій своїй схожості і близькості».
Якщо Ви спитаєте, а чому ж все-таки існують відмінності між українською мовою і санскритом, то відповідь на таке запитання є досить простою: якщо носії певної мови мігрують на певні території, віддалені від ареалу їх автохтонного проживання, і їм вдається зберегти свою мову, то відмінності від мови автохтонної території відбуваються з огляду на два фактори:
1. Мова вступає в певні контакти з мовами автохтонами даного регіону;
2. Мова продовжує внутрішній системний розвиток, розвивається відповідно до мовних потреб регіону, культури (мішаної або чистої), етносів та їх взаємодій.
Як приклад, наведемо англійську мову в Британії та в її колишніх колоніях (США, Австралія, Канада, тощо). Всього за кількасот років існування у відриві від автохтонної території англійська мова зазнала значних змін, причому різних на різних територіях. Якщо англійська мова збереже ті ж темпи змін, які є сьогодні, то через 5 тисяч років вона більш, ніж істотно відрізнятиметься від тогочасної Британської англійської мови, яка в свою чергу також зазнає внутрішнього системного розвитку. Однак, якщо порівняти, скажімо, американську англійську мову через 5 тисяч років з сучасною англійською, зміни будуть не настільки істотними. І, навіть при порівнянні англійської мови Британії та США через 5 тисяч років, буде цілком можливо вивести їхню спільну генеалогію.
Так само сьогодні ми можемо вивести спільну генеалогію української мови і санскриту. А власне санскрит може дати нам багато ключів для відновлення давньої української мови (часу перенесення її на простори Індії та написання Вед).
Студіюючи мову індійського ведійського санскриту, а особливо записів релігійних вчень «Рігведи», а також і поруської, або «перської», священної книги Зороастра «Авести» («доброї вістки»), яка була неначе«сестрою» у своїй схожості з «Рігведою» індів, західні лінгвісти відстежили велике споріднення мови цих древніх книг передусім з мовою українців. Термінологія божественних постатей у браміно-індійській «Рігведі» майже незмінна та аналогічна міфологічним постатям наших прапредків Праукраїни — колиски арійської раси, а це значить, людей, які вилонили із себе великих колонізаторів та завойовників Індії, Персії: славних індів-сіндів з-над берегів Азовського моря та порусів-парсів з-над берегів Дунаю. Вони принесли з собою в нові краї приблизно за 1500 років перед народженням Христа свої вірування та свою старовинну праруську, або праукраїнську, мову, яка і збереглася там (що є вже устійненим загальноприйнятим історичним фактом).
Василь Кобилюх: "Наші предки жили у непорушному єдиномовному просторі до 375 року н.е. – першої навали монголо-китайців, котрі знищили Середньоазійські праукраїнські держави – Кушанію, Бактрію, Хорезмтощо, зменшили панування українського слова та праукраїнців у 40 разів порівняно з кордонами сучасної України. Саме тоді наші предки втратили зв'язок з Індією, забули про нашу прамову-санскрит, бо залишилися без учителів-брахманів – провідників до Всевишнього, до найсвятішої ідеї нації – Незалежності. А все тому, що обірвався зв'язок поколінь. Українська праісторія без підтвердження у санскриті – не історія, нею будь-хто може маніпулювати".
Сергій Наливайко: "...стародавня Бактрія — вона, до речі, виявляє чимало точок дотикання з Україною. У «Повісті врем'яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям — неважко помітити спорідненість назвиуктріани з назвою бактріани, бактрійці. Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському імені Переяслав, а також Бгурішравас, тотожне українському Борислав. В іменах давніх бактрійських царів наявний компонент кей, котрий перегукується з іменем полянського князя, легендарного засновника Києва — Кий. Стяг династії Кеянідів, що правила в Бактрії на початку І тис. до н.е., пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме він подолав змія Заххака, узурпатора іранського престолу. Це перегукується з київськими легендами про коваля, що врятував Київ від жорстокого змія. Фігурує у київських легендах і персонаж тугарин — це цілком може бути означенням мешканця Тохаристану, як свого часу називалася саме Бактрія. Сіявуш, надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, теж вихідець із династії Кеянідів. Ім'я його тлумачиться як «Чорний бик», «Чорний самець» і є семантичним, значеннєвим двійником імені Крішна. А в Україні фіксуються назви Сиваш /притока Сіверського Дінця і так зване Гниле море — затока на заході Азовського моря/. Характерно, що притокою Сіверського Дінця є і річка Чорний Жеребець (СГУ, 499,612), яка має і назву Красний Жеребець. З Кеянідами й Бактрією пов'язаний також Рустам — герой іранського епосу, ім'я якого означає «Найдосконаліший Бик» і етимологічно тотожне індійському імені Врішоттам із тим самим значенням."
Індоарійці в Північному Причорномор'ї
(Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. - М:: Наука. 1999.)
(Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. - М:: Наука. 1999.)
Пригляньмося уважніше та порівняймо схожість міфологіі України та Індії. Наш найвищий Бог — Іствор-бог, що означає Бог-творець, назву якого з віками дещо змінили, скоротивши на Сварог (Ісварог), — досьогодні живе в Індії як Сварга. Наш Даждь-бог, чи Даж-бог, у них зберігся під назвою Дажба, а наш Бог-громовержець Перун шанується в Індії як Індра-Варуна. Бог Вогню ще трипільської доби у ведійських книгах зберігся як Агні, а бог вітрів Вій і бог смерті Яма залишили свої оригінальні назви досьогодні, — включно з трипільською Дівою, яка й донині зветься в Індії Дева. Мову, якою розмовляли наші одноплемінники інди-сінди — колонізатори Індії (країни темношкірих дравідів) та поруси (перси) — колонізатори сьогоднішнього Ірану, науковці назвали «пракрит». У Персії священна книга Зороастра «Давіста» (у праруській мові — «Дана-Вістка», тобто, повторимось, «добра вістка»; цю назву пізніше прибрало християнське Євангеліє), пізніше стала називатися «Авестою». Усе це ще раз свідчить, що творцями браміноіндійського світогляду були наші прарусько-арійські вихідці з теперішніх земель України. Відкинувши свою україножерну московську суб’єктивність, знаний російський історик Хом’яков видав перший санскрито-слов’янський словничок і чесно ствердив, що найбільше наближеною до мови ведійських книг з-поміж усіх слов’янських мов є українська.
Англійським науковцям, які досліджували санскрит, дуже заважала відсутність елементарного знання слов’янських мов. Отож вони — творці поняття «індоєвропейська сім’я народів» — у пошуках узгодження своїх попередніх дослідних висновків вирішили створити теорію-міф про існування колись (невідомо коли) «індоєвропейського» міфічного народу, який також уживав «індоєвропейську» мову, з якої буцімто постали усі європейські мови (тому що всі вони зберегли та перебрали з «індоєвропейської» мови певну кількість слів і понять).
Коли ж згодом усі ті «творці» поставили собі питання: «Де і коли жив цей індоєвропейський народ»? — то в результаті докладних студій відповідь звучала так: «На теперішніх етнографічних територіях Русі-України за 6000—2000 літ перед народженням Христа». Внаслідок цих студій теорія (чи припущення), трактована як непомильна, про якийсь міфічний «індоєвропейський» народ, який буцімто мав би бути мішаниною народів Індії і Європи, стала абсурдом. Це сталося тому, що історія не знає про якусь там «мандрівку великого народу» з Індії в Європу або з Європи в Індію, за винятком завойовницьких походів наших прарусів-орійців, не знає народу, який би вживав «індоєвропейську» мову, особливо в устійненій добі 6000—2000 років до народження Христа.
Із наукового погляду мовознавців та істориків, на нашій планеті немає ніяких конкретних доказів про «злиття» двох мов великих народів — «індійського» та «європейського». Таке незнане в історії Землі «злиття», якби воно справді було, являло б собою справжній феномен. Кожна мова — передусім засіб для комунікації людей задля взаємної співпраці та виміни думок для спільної користі — вимагає тісного фізичного контакту в просторі і часі. Але навіть таке близьке перемішання різних мов, як ось, наприклад, у Бельгії та Ельзасі, не створило спільної французько-фламандської чи німецько-французької мови (незважаючи на те, що бельгійці та ельзасці у своїй більшості розуміли та вживали обидві мови).
Отож, санскрит – це індійський варіант української мови, що розвивалася у відриві від автохтонного ареалу проживання носіїв мови, вступала у різноманітні форми взаємодії з іншими мовами автохтонами Індостану.
Укладено за матеріалами:
Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. - М:: Наука. 1999.
Веб-сайт "Вістря. Вкрадена історія".
Кобилюх В. Праукраїна і Санскрит. — Тернопіль: Мандрівець, 2011.
Кобилюх В. Айни: душа Японії очима українця і Санскриту. - Тернопіль: Мандрівець, 2010.
Губерначук С. Трипілля і українська мова. 2005
Галичанець М. Українська нація: походження і життя української нації з найдавніших часів до XI ст. - Тернопіль: Мандрівець, 2005Шумський С. ПРАІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИЙ МІФ.
Мосенкіс Ю.Л. Словник трипільської спадщини в українській мові. 2006
Плачинда С.П. Лебедія.1997
Веб-сайт "Вістря. Вкрадена історія".
Кобилюх В. Праукраїна і Санскрит. — Тернопіль: Мандрівець, 2011.
Кобилюх В. Айни: душа Японії очима українця і Санскриту. - Тернопіль: Мандрівець, 2010.
Губерначук С. Трипілля і українська мова. 2005
Галичанець М. Українська нація: походження і життя української нації з найдавніших часів до XI ст. - Тернопіль: Мандрівець, 2005Шумський С. ПРАІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИЙ МІФ.
Мосенкіс Ю.Л. Словник трипільської спадщини в українській мові. 2006
Плачинда С.П. Лебедія.1997
Немає коментарів:
Дописати коментар