Війна 2022–2026 років створила в Україні унікальний феномен — тимчасовий патріотичний консенсус. Заради виживання держави за одним столом опинилися люди з кардинально різними біографіями: колишні активісти Майдану та колишні регіонали, архітектори національної пам'яті та вчорашні прихильники «багатовекторності». Проте жовтень 2026 року, ознаменований новими інфраструктурними ударами РФ та «Валдайським ультиматумом», довів: цей консенсус тріщить по швах [nv.ua, espreso.tv]. Публічна суперечка між народними депутатами Володимиром В'ятровичем та Олексієм Гончаренком — це не просто мікроконфлікт усередині однієї політичної сили [pravda.com.ua, novynarnia.com]. Це кристалізація глибинних ідеологічних розломів, які несуть пряму загрозу як для досягнення майбутньої перемоги, так і для процесу повоєнної перебудови країни.
1. Світоглядний тупик: чому «минуле» визначає стратегію майбутнього
Суперечка спалахнула навколо фундаментального питання: чи припустимі компроміси щодо НАТО та суверенітету заради припинення вогню? [pravda.com.ua] Реакція суспільства та колег по парламенту миттєво звелася до аналізу політичного генезису опонентів. Володимир В'ятрович — ідеолог Майдану та декомунізації [novynarnia.com]. Олексій Гончаренко — політик із довгим шлейфом «Партії регіонів» та антимайданного минулого в Одесі до 2014 року.
Коли колишній антимайданівець у момент максимального напруження пропонує «почати домовлятися про все на світі», відкласти питання Донбасу під контроль ООН і натякнути Кремлю на нейтралітет, суспільство бачить у цьому не прагматизм, а прояв незмінної внутрішньої суті [pravda.com.ua, zaxid.net]. Це породжує два небезпечні висновки для політичної системи:
- Ілюзія трансформації: Широкі коаліції, створені після 2014 та 2022 років, базувалися на вірі в те, що екзистенційна загроза здатна остаточно «перепрошити» світогляд людини. Але затяжна війна та втома еліт змивають цей свіжий глянець, оголюючи базові налаштування: готовність до компромісів із Москвою замість тотальної війни на виснаження.].
2. Проблемність на шляху до перемоги: руйнування внутрішньої стійкості
Для перемоги у війні на виснаження ключовим фактором є єдність політичної нації. Конфлікти такого роду б'ють по ній у трьох напрямках:
- Легітимізація російських наративів: Заяви про те, що «ми не можемо перемогти Росію», моментально підхоплюються російською пропагандою як доказ капітулянтських настроїв в українському парламенті [pravda.com.ua].
- Інформаційний розкол суспільства: Замість консолідації навколо оборонних завдань (на кшталт ліквідації Керченської логістики чи прискорення оборонних замовлень) країна знову занурюється у внутрішні чвари за лінією «Майдан/Антимайдан», що суттєво знижує мобілізаційний потенціал.
- Дипломатична слабкість: Партнери на Заході, бачачи, що всередині патріотичного табору звучать заклики відмовитися від курсу на НАТО (який закріплений у Конституції України), отримують аргументи для зменшення військової допомоги під приводом того, що «Україна сама готова до компромісів» [pravda.com.ua].
3. Ризики для повоєнної відбудови та формування «нової влади»
Головна небезпека цих розломів чекає на Україну після завершення активних бойових дій. Перебудова держави новою владою ризикує перетворитися на запеклу внутрішню війну через кілька факторів:
Ризики реваншу та політичної регенерації
Якщо політики з неорегіональним минулим збережуть свої позиції або увійдуть до контурів «нової влади», повоєнна перебудова застрягне у старому корупційному болоті. Приклади зривів оборонних контрактів компанією Fire Point, роздування бюджетів з €50 млн до €150 млн та перенесення будівництва стратегічних заводів на кінець 2027 року демонструють, що для частини еліт війна — це лише бізнес-проєкт [stopcor.org, news.liga.net]. Повоєнна відбудова України за наявності таких кадрів у владі ризикує перетворитися на масштабний дерибан міжнародної допомоги під ширмою «ефективного менеджменту».
Саботаж євроатлантичної інтеграції
Для повноцінного відновлення Україні потрібні залізобетонні гарантії безпеки (вступ до НАТО) та верховенство права для залучення інвестицій. Якщо при владі залишаться флюгери, готові в будь-який момент торгувати нейтралітетом, країна ніколи не отримає довгострокових інвестицій. Захід не фінансуватиме «сіру зону», політичне керівництво якої готове за першої ліпшої кризи відкласти суверенітет «на потім під контроль ООН» [pravda.com.ua, zaxid.net].
Загроза внутрішнього вибуху (Третій Майдан)
Повернення з фронту сотень тисяч ветеранів із гострим відчуттям справедливості на тлі спроб політичного реваншу «колишніх» неминуче призведе до внутрішнього вибуху. Спроба побудувати нову Україну руками людей, які ментально залишаються в парадигмі Будапештського меморандуму та компромісів із ворогом, викличе жорсткий, можливо, збройний опір патріотичної спільноти суспільства.
Суперечка між колишнім антимайданівцем та майданівцем в одній силі доводить: ідеологічне минуле не зникає безслідно. Воно може бути приховане під патріотичними гаслами під час гострої фази загрози, але обов'язково вилізе назовні, як тільки постане питання про довгострокову стратегію.
Перемога та повоєнна перебудова України неможливі в моделі «старої олігархічно-компромісної політики». Якщо нова влада після війни формуватиметься за принципом лояльності, а не жорсткої ціннісної та антикорупційної люстрації, країна ризикує виграти війну на фронті, але програти власне майбутнє всередині країни. Тверезий, жорстокий реалізм та повне очищення еліт від політичних флюгерів — єдиний шлях до побудови життєздатної держави.
Український досвід люстрації та очищення влади дійсно неодноразово перетворювався на фарс, коли звільнені чиновники масово поновлювалися на посадах через суди й навіть отримували мільйонні компенсації з державного бюджету.
Ця проблема є системною і в контексті аналізованої статті створює замкнене коло. Ось чому «очищення еліт», про яке пише автор, на практиці стикається з глухим кутом і як саме судова система ламає цей процес:
Чому очищення перетворюється на фарс?
- Кругова порука та інституційна криза судів: Сама судова гілка влади в Україні так і не пройшла повноцінного очищення. Судді, які часто керуються корпоративною солідарністю або власними інтересами, легко скасовують рішення люстраційних комісій чи антикорупційних органів.
- Прогалини в законодавстві: Закони про очищення влади часто пишуться з юридичними вадами або суперечать Конституції та Європейській конвенції з прав людини. Це дає люстрованим особам ідеальні зачіпки для скасування рішень у Верховному Суді або Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ).
- Формальний підхід замість сутнісного: Замість реального покарання за корупцію чи антидержавну діяльність, очищення часто зводиться до бюрократичних процедур (наприклад, перевірки декларацій чи факту роботи в певний період), які легко оскаржити.
Як це впливає на прогнози зі статті?
Ми бачимо, що без «жорсткої ціннісної та антикорупційної люстрації» Україна ризикує «програти власне майбутнє всередині країни». Проте аргументи доводить, що інструменти, якими пропонується це зробити, наразі є неробочими. [1]
Якщо після завершення бойових дій механізм «очищення» залишиться старим, країна дійсно отримає:
- Імітацію боротьби: Гучні звільнення на камери, які за 1–2 роки тихо скасуються в судах окружного чи апеляційного рівня.
- Зростання радикалізації: Повернення ветеранів, які бачитимуть, що правова система безсила проти «реваншу колишніх», може спровокувати самосуди та той самий «Третій Майдан» (внутрішній вибух), про який попереджає стаття. [1]
Таким чином, без радикальної, фундаментальної реформи самої судової системи будь-яке нове «очищення» знову розіб'ється об судові ухвали про поновлення на посадах. [1]
Немає коментарів:
Дописати коментар