Автор: Лариса ГРОМАДСЬКА
№8 від 07.03.2014
Переглядів: 37 | Коментарів: 0
Гість номера — козак 4 сотні Самооборони Майдану Олександр Коваль, який брав участь у мирній ході до Верховної Ради 18 лютого. Головна тема розмови — відтворення подій того дня. Олександр — український звичаєвий козак, коваль з діда-прадіда. Виважений, мудрий, розсудливий. Його поважають на козацькому редуті Майдану побратими з усієї України. Він не любить політики, бо переконаний, що вона побудована на брехні. Він відстоює правду. Мешкає на Сході України, у Січеславі. Прибув на Майдан після побиття студентів.
— Олександре, що тобі вдалося пережити 18 лютого, під час «мирної» ходи до ВР України?
— Того дня зранку ми одяглися у строї Самооборони і організовано колонами вирушили до Ради по вул. Інститутській. У всіх провулках, у дворах було багато беркутівців і вевешників. Ми знали, що чекати від них можна чого завгодно. Знали, що можуть відрізати відхід, оточити. Але пішли, бо був наказ штабу Самооборони. Хоча потім стало відомо, що не всі сотні пішли. До мене підійшов мій побратим Денис і пояснив ситуацію. Він добре усе розумів і не хотів іти… Але хто хотів? Я відповів, що ми сюди приїхали не їсти і спати, а воювати, і якщо навіть ми свої голови складемо, значить так треба, будемо прикладом для інших і з цього щось почнеться… Бо бездіяльність набридла. Ми всі засиділися, оточені беркутівцями, а в країні продовжувала правити банда. Тому треба щось вирішувати. Я не можу зрозуміти штаб Самооборони, де закликали тисячі людей іти на завідомо незручні позиції в оточення. А були там і жінки, і старики, і студенти… Невже Парубій так вірив колегам- опозиціонерам і розраховував, що якщо там будуть старі, жінки, діти, то нічого не станеться? Можливо, вони думали, що велика кількість людей не дозволить силовикам і тітушкам чинити провокації. Ми йшли маршем, а по обидва боки вулиці стояли люди, які кричали: «Слава Героям!»
Ми вишикувалися шеренгами вздовж вулиці, потім у Маріїнському парку майже до набережної. Так само стояли кордоном вевешники зі щитами, за ними — тітушки, і аж там далі біля наметів — беркутівці. А за нами були прості люди… Декілька разів з обох боків були провокації: постріли, гранати, летіла бруківка. Це все тривало близько 4 годин. Ми не можемо штурмувати цеглою і палицями людей, які навчені, озброєні. Із боку силовиків першими полетіли коктейлі Молотова, бо їхній табір ми оточили. У провулках стояла міліція, КРАЗи. Відстань між військовими і шеренгами Самооборони була метрів з 50, але простих людей було так багато, що вірилося, все минеться… Але зненацька вони відкрили щити і озброєні побігли у наступ. Наші почали втікати. А ті нахабно стріляли у спини беззбройних людей. З Інститутської нас повинні були прикривати інші сотні Самооборони, але там нікого не було, звідти бігли беркутівці і вевешники. Ми опинилися в оточенні, притиснуті до стінки. Багато лежало людей важко поранених і мертвих… Коли ми відступали, то мого побратима Дениса поранили декілька разів у спину бойовою кулею, яка прошила бронежилет. Нас притиснула до будинку менти і тітушки. Це був жах. Нас завалили і жорстоко били кийками, битами, арматурою, кидали каміння — просто вбивали... Почали знімати каски, бронежилети, маски. Я намагався прикрити друга, кричав, щоб його не били, бо він поранений. У Дениса стріляли в упор після того, як зняли з нього бронежилет. У мене «бронік» був під курткою і його менти не побачили. Били тітушки, вевешники і беркути. Били по голові, в лице і по руках. Вбивали! Один з тітушок кричав: «Вам не нравится наш президент Янукович?» А потім нас, лежачих і сидячих, з метрової відстані розстріляв з травматичного пістолета! Закривавлені повністю, нерухомі, ми не могли чинити опору. Біля нас стояв хлопчина і постійно повторював: «Не бийте нас, будь ласка. Ми без зброї ...» Не допомагало. Били вже неживих людей… Кинули бити після того, як зняли з нас все, що могли, навіть взуття. З мене зняли перчатки і побачили перстень на пальці із зображенням беркуту (Олександр сам виготовляє такі речі — Кор.). Найбільшу злобу проявляли тітушки і строковики, яких всі жаліємо і говоримо, що вони молоді хлопчики і вдома їх чекають мами… Беркутівці брали у цьому мінімальну участь, більше керували. Потім усі швидко почали відходити до парку, забравши награбоване.
Я кликав журналістів на допомогу, але ті не реагували, притримувалися нейтральної позиції. По набережній дісталися до медпункту на вул. Грушевського, Денису (у нього 4 поранення, одне у голову) надали допомогу, дісталися Українського дому… Я тільки встиг вмитися, чую, б’ють вікна. Беркут штурмував будівлю. Я взяв речі, і через вікно ми втекли до римо-католицького костьолу, де зустрілися з козаками. Зателефонував друзям, які були в Українському домі, аби взяли речі. У багатьох там залишилися документи. Священик храму, хоч бачив, що ми іншої віри, поблагословив: «Ви не винні. Нехай Бог береже.» Добрі люди нас відвезли у центр ВІЛ-СНІДу, надали допомогу. Сюди привозили важко поранених, лікарі барикадували меблями двері, боячись беркутівців. У лікарні була Ірена Карпа, яка допомогла мені звідти втекти. Дениса відправили в Інститут нейрохірургії...
— Коли Росія ввела в Крим війська, говорили про початок війни...
— Ми на своїй землі. За нами правда! Такого сильного люду, як у нас, немає ніде. Нам боятися немає підстав. Не піддаватися на провокації, не слухати чуток, що поширюють, аби залякати. У них не вийде! Нас чим більше лякають, вбивають, тим більше людей повстає! Я місяць тому спостерігав, як у Будинку профспілок дівчата і старші жінки, киянки і мешканки різних областей, дружно робили канапки, готували їсти для Майдану. Їм ніхто не платив. Вони працювали, як у мурашнику. І потім, як по команді, поклали все, заспівали Гімн. Це було так, що я зрозумів: цю націю не перемогти! У мене потекли сльози. Я такого єднання ніколи не бачив.
Переглядів: 37 | Коментарів: 0
http://i-visti.com/publications/08_721/6653/
| ||||||
| ||||||
Гість номера — козак 4 сотні Самооборони Майдану Олександр Коваль, який брав участь у мирній ході до Верховної Ради 18 лютого. Головна тема розмови — відтворення подій того дня. Олександр — український звичаєвий козак, коваль з діда-прадіда. Виважений, мудрий, розсудливий. Його поважають на козацькому редуті Майдану побратими з усієї України. Він не любить політики, бо переконаний, що вона побудована на брехні. Він відстоює правду. Мешкає на Сході України, у Січеславі. Прибув на Майдан після побиття студентів.
— Олександре, що тобі вдалося пережити 18 лютого, під час «мирної» ходи до ВР України?
— Того дня зранку ми одяглися у строї Самооборони і організовано колонами вирушили до Ради по вул. Інститутській. У всіх провулках, у дворах було багато беркутівців і вевешників. Ми знали, що чекати від них можна чого завгодно. Знали, що можуть відрізати відхід, оточити. Але пішли, бо був наказ штабу Самооборони. Хоча потім стало відомо, що не всі сотні пішли. До мене підійшов мій побратим Денис і пояснив ситуацію. Він добре усе розумів і не хотів іти… Але хто хотів? Я відповів, що ми сюди приїхали не їсти і спати, а воювати, і якщо навіть ми свої голови складемо, значить так треба, будемо прикладом для інших і з цього щось почнеться… Бо бездіяльність набридла. Ми всі засиділися, оточені беркутівцями, а в країні продовжувала правити банда. Тому треба щось вирішувати. Я не можу зрозуміти штаб Самооборони, де закликали тисячі людей іти на завідомо незручні позиції в оточення. А були там і жінки, і старики, і студенти… Невже Парубій так вірив колегам- опозиціонерам і розраховував, що якщо там будуть старі, жінки, діти, то нічого не станеться? Можливо, вони думали, що велика кількість людей не дозволить силовикам і тітушкам чинити провокації. Ми йшли маршем, а по обидва боки вулиці стояли люди, які кричали: «Слава Героям!»
Ми вишикувалися шеренгами вздовж вулиці, потім у Маріїнському парку майже до набережної. Так само стояли кордоном вевешники зі щитами, за ними — тітушки, і аж там далі біля наметів — беркутівці. А за нами були прості люди… Декілька разів з обох боків були провокації: постріли, гранати, летіла бруківка. Це все тривало близько 4 годин. Ми не можемо штурмувати цеглою і палицями людей, які навчені, озброєні. Із боку силовиків першими полетіли коктейлі Молотова, бо їхній табір ми оточили. У провулках стояла міліція, КРАЗи. Відстань між військовими і шеренгами Самооборони була метрів з 50, але простих людей було так багато, що вірилося, все минеться… Але зненацька вони відкрили щити і озброєні побігли у наступ. Наші почали втікати. А ті нахабно стріляли у спини беззбройних людей. З Інститутської нас повинні були прикривати інші сотні Самооборони, але там нікого не було, звідти бігли беркутівці і вевешники. Ми опинилися в оточенні, притиснуті до стінки. Багато лежало людей важко поранених і мертвих… Коли ми відступали, то мого побратима Дениса поранили декілька разів у спину бойовою кулею, яка прошила бронежилет. Нас притиснула до будинку менти і тітушки. Це був жах. Нас завалили і жорстоко били кийками, битами, арматурою, кидали каміння — просто вбивали... Почали знімати каски, бронежилети, маски. Я намагався прикрити друга, кричав, щоб його не били, бо він поранений. У Дениса стріляли в упор після того, як зняли з нього бронежилет. У мене «бронік» був під курткою і його менти не побачили. Били тітушки, вевешники і беркути. Били по голові, в лице і по руках. Вбивали! Один з тітушок кричав: «Вам не нравится наш президент Янукович?» А потім нас, лежачих і сидячих, з метрової відстані розстріляв з травматичного пістолета! Закривавлені повністю, нерухомі, ми не могли чинити опору. Біля нас стояв хлопчина і постійно повторював: «Не бийте нас, будь ласка. Ми без зброї ...» Не допомагало. Били вже неживих людей… Кинули бити після того, як зняли з нас все, що могли, навіть взуття. З мене зняли перчатки і побачили перстень на пальці із зображенням беркуту (Олександр сам виготовляє такі речі — Кор.). Найбільшу злобу проявляли тітушки і строковики, яких всі жаліємо і говоримо, що вони молоді хлопчики і вдома їх чекають мами… Беркутівці брали у цьому мінімальну участь, більше керували. Потім усі швидко почали відходити до парку, забравши награбоване.
Я кликав журналістів на допомогу, але ті не реагували, притримувалися нейтральної позиції. По набережній дісталися до медпункту на вул. Грушевського, Денису (у нього 4 поранення, одне у голову) надали допомогу, дісталися Українського дому… Я тільки встиг вмитися, чую, б’ють вікна. Беркут штурмував будівлю. Я взяв речі, і через вікно ми втекли до римо-католицького костьолу, де зустрілися з козаками. Зателефонував друзям, які були в Українському домі, аби взяли речі. У багатьох там залишилися документи. Священик храму, хоч бачив, що ми іншої віри, поблагословив: «Ви не винні. Нехай Бог береже.» Добрі люди нас відвезли у центр ВІЛ-СНІДу, надали допомогу. Сюди привозили важко поранених, лікарі барикадували меблями двері, боячись беркутівців. У лікарні була Ірена Карпа, яка допомогла мені звідти втекти. Дениса відправили в Інститут нейрохірургії...
— Коли Росія ввела в Крим війська, говорили про початок війни...
— Ми на своїй землі. За нами правда! Такого сильного люду, як у нас, немає ніде. Нам боятися немає підстав. Не піддаватися на провокації, не слухати чуток, що поширюють, аби залякати. У них не вийде! Нас чим більше лякають, вбивають, тим більше людей повстає! Я місяць тому спостерігав, як у Будинку профспілок дівчата і старші жінки, киянки і мешканки різних областей, дружно робили канапки, готували їсти для Майдану. Їм ніхто не платив. Вони працювали, як у мурашнику. І потім, як по команді, поклали все, заспівали Гімн. Це було так, що я зрозумів: цю націю не перемогти! У мене потекли сльози. Я такого єднання ніколи не бачив.
Переглядів: 37 | Коментарів: 0
| |
Перегортаючи сторінки тих страшних подій лютого, коли відбулися масові вбивства беззбройних людей у Києві, все більше розумієш, що встановити правду буде не так просто. Усі ЗМІ говорять про найбільшу кількість смертей 20 лютого (відстріл активістів на вулиці Інститутській). Проте, за свідченнями очевидців і учасників «мирної» акції біля Верховної Ради України, 18 лютого було вбито і закатовано сотні (!) людей. Окрім того, у Будинку профспілок живцем згоріло близько півсотні тяжкопоранених… Чому і досі ніхто не покараний, не притягнутий до відповідальності? Чому ніхто не проводить розслідування? Чекають поки рани і гематоми зійдуть у тих, хто дивом вцілів і вибрався із справжнього пекла? Але ж чи загояться душевні рани очевидців і тих, які не можуть знайти своїх рідних, що зникли безвісти?..
18 лютого до ВР йшли десятки тисяч людей з усієї України: студенти, пенсіонери, жінки, представники Самооборони Майдану…
Потім коїлося все, ніби у фільмі жахів: людей просто вбивали, скидали на купи тіла живих і мертвих… Ті, кому дивом вдалося втекти з оточення силовиків, розповідають неймовірно страшні речі про побоїще у багатомільйонному місті, серед білого дня…
http://i-visti.com/publications/08_721/6653/
18 лютого до ВР йшли десятки тисяч людей з усієї України: студенти, пенсіонери, жінки, представники Самооборони Майдану…
Потім коїлося все, ніби у фільмі жахів: людей просто вбивали, скидали на купи тіла живих і мертвих… Ті, кому дивом вдалося втекти з оточення силовиків, розповідають неймовірно страшні речі про побоїще у багатомільйонному місті, серед білого дня…
http://i-visti.com/publications/08_721/6653/
Немає коментарів:
Дописати коментар